Іванов (природжений Шалашов) Олексій Ілліч народився 18 серпня 1925 року у селі Лопатово Большевської сільської ради Андріївського району Смоленської області у родині селянина. Справжнє прізвище хлопця – Шала шов. Воно було змінене на Іванов, бо під час пожежі, що спалахнула у сільраді, було втрачено усі документи, і усім мешканцям села дали однакове прізвище – Іванови. Їх забуте Богом село розташовувалося на відстані приблизно 200 кілометрів від Москви. Рівень розвитку там був настільки низький, що навіть електричну енергію туди провели лише у шістдесятих роках минулого століття. Всього у родині було 11 дітей (Льоня - найстарший), але тільки четверо з них дожило до Великої Вітчизняної війни. Навчатися Олексій не мав жодного бажання, тому закінчив лише 4 класи, до того ж, аби дістатись до найближчої школи, треба було здолати трохи не 5 кілометрів. У 1939 році, коли мати Олексія була вагітна сестричкою Тонею, їх батько пішов на війну. І з тих часів про нього нічого не було чути, і лише у 1950 році мати отримала похоронку. У 1941 році розпочалася Велика Вітчизняна війна. Олексій залишився у родині за старшого. Як тільки до народу доходили чутки про наступ німців, всі одразу йшли до лісу, залишаючи свої хати та худобу. Коли німці відступали, вони забрали у людей всю худобину, лише у Іванових залишилась єдина на все село корова. Скоріше за все, фашисти просто не помітили її. Та все одно, радянські солдати, що прийшли до села, забрали її для армії і зарізали за селом. Під час бою у Шалашових згоріла хата. Так родина залишилась без даху над головою. Вони багато місяців ходили по людях, аж доки наприкінці війни сільська рада не надала їм маленьку хатку (колишній хлів) та з великою неохотою дала корову. Життя у цих умовах було просто жахливе. У приміщенні навіть не було вікон! У 1943 році у Льоні виник гострий конфлікт з одним німцем, який хотів вбити юнака. Тому хлопцеві довелося бігти до партизан. Але, аби потрапити до їх кола, треба було принести зброю або коня. Не маючи виходу, Олексій викрав коня у фашистів. Так його прийняли у партизани. Пізніше цей партизанський загін потрапив у Білорусію, після визволення якої, у 1944 році Олексія було призвано у ряди радянської армії. Полк, у якому Олексій був розвідником, дійшов до польського міста Білостока. Там, під час бою, у танк, на якому сидів Льоня Іванов, потрапив снаряд. Танк почав палати, а разом з ним і всі ті, хто був у ньому або зверху. Зі страшними опіками тіла, зокрема голови, Олексій потрапив у госпіталь. Рани були настільки важкими, що лікування відбувалося протягом 9 місяців. Пізніше мій прадід згадував цей час у розповідях. Коли біль трохи стих, а голова все ще була у бинтах, він, орієнтуючись лише за голосом, почав розпізнавати друзів, з якими разом воював. У Льоні дуже обгоріла голова, але найдовше не могла загоїтись дірка під язиком, через яку весь час витікала із рота їжа. Рана не загоювалася, допоки не почали годувати хлопця через трубку, яку засували в саме горло. У шпиталі юнак зустрів довгоочікуваний День Перемоги. У ті часи в армії слугували дуже довго. Тому Олексій залишався в армії аж до 1950 року. Його військова частина знаходилася в Україні в с. Олексіївка Нікопольського району Дніпропетровської області. Там військові відновлювали залізничний міст через затоку Дніпра, який був зруйнований під час війни. Олексій працював клепальником, про що свідчить запис у воєнному білеті. Його співслужбовець Кудряшов Володя зустрічався з місцевою дівчиною Галиною, яка подобалась Олексію. Після демобілізації Льоня поїхав до себе на Батьківщину, а закохані почали жити разом. Та незабаром він дізнався, що Володимир поїхав до батьків у місто Горький та не повернувся. Олексій одразу ж примчав до Олексіївки до коханої. Вони одружилися 6 вересня 1950 року. Олексій влаштувався на роботу у ливарний цех на Південнотрубному заводі у Нікополі. У 1951 році у них народилася перша донька Люда, у 1953 році – донька Оля, а у 1957 році – син Олексій. Олексій перевіз в Олексіївку свою мати та молодшу сестру. Сім’я побільшала. У ці роки родина придбала план у місті Нікополь. Нелегко було молодій сім'ї виховувати трьох дітей і будувати будинок. Особливо багато працював Олексій, гарним помічником йому був батько дружини Терентій, який повністю звалив на себе столярні роботи. У 1958 році родина переїхала туди на постійне проживання. Мати й сестра залишилися у селі. У 1966 році Олексій переходе з ливарного цеху, де працював вагранником та обрубником, до нового цеху трубного інструменту, де стає слюсарем-інструментальником. По цьому фаху пропрацював аж до 1991 року, тобто – 16 років після пенсії. У Олексія Ілліча народилося 6 онуків. У 1986 році вмерла від раку дочка Ольга, а ще через 2 роки він поховав дружину. Працювати припинив через перший інсульт. У нього паралізувало праву частину тіла. Після хвороби частково залишилась паралізованою праві рука та нога. Але Олексій Ілліч виїжджав у місто, їздив у гості до дітей, тобто вів дуже рухомий спосіб життя, хоч і користувався паличкою. У 1993 році стався другий інсульт. Параліч ще сильніше скував тіло, але він все одно міг пересуватися за допомогою палички. Його життєвий простір звузився тепер до розмірів двору. Чи то через нудьгу, чи то через нестримне бажання допомогти, він щодня поливав город, навіть якщо йшов дощ, за що постійно отримував зауваження від дочки Люди. А одного разу, поливаючи у дворі грушу, він послизнувся та упав у рівчак. Вода продовжувала текти, а хворі рука і нога не дозволяли дідусеві визволитися із слизького полону. Він з усіх сил тримався за трубу та кликав на допомогу. Як добре, що невдовзі прийшла дочка та допомогла йому врятуватися! На початку серпня 1999 року у дідуся стався третій інсульт. 14 серпня 1999 року мій прадід помер від набряку легенів. Я ніколи не забуду цього доброго, завжди веселого дідуся. Спливають у пам’яті добрі спогади... Вже будучи стареньким, він часто сидів на лавочці біля двору та спостерігав, як поживає вся вулиця. Надвечір біля нього завжди збиралися подружки-бабусі та влаштовували посиденьки. На питання «Як справи?» він завжди відповідав: - Ничего, аппетит хороший. Лише 19 років проживши у Росії, а все останнє життя – в Україні, дідусь не позбувся смоленського акценту. Після чергової прогулянки на лавочці він нам звітував: «Бачив Людку со своїм человеком…», або на наше «Дякую» ввічливо відповідав: «Будьте ласка».